Попри восьмий місяць вагітності Валентина активно працює: наше інтерв’ю ми записували на знімальному майданчику. Проте ніхто не скасовував і повсякденних справ: нагодувати сім’ю, відвести дітей до школи, розв’язати особисті питання… А ще ж є безліч гуртків, перевірка домашнього завдання, такі приємні й важливі розмови з доньками та сином (у цьому віці підтримка й порада мами дуже потрібні), потім вечеря і вкладання їх спати, а молодшій – ще й казочка на ніч. Звичайно, телеведучій у всьому допомагає коханий чоловік – відомий бізнесмен, спортсмен, віце-президент Федерації тріатлону України Андрій Оністрат.
Однак Валентина нам зізналася: вона дуже щаслива піклуватися про свою родину і радіє тому, що незабаром її материнські обов’язки ще збільшаться.
– Валя, ви завжди мріяли про велику родину?
Я мріяла про родину, та ніколи не знала, яка вона буде. Розумію, що такі моменти не можна загадувати. Мені хотілося, щоб дітей було мінімум двійко. Можливо, тому, що нас, дітлахів, у сім’ї було двоє. Мене не все влаштовувало в моїй родині, і свою я уявляла собі як мікс: якісь моменти від бабусі з дідусем, якісь – від мами з татом, щось собі й нафантазувала. Тобто це була така «збірна солянка». Про те, що в мене буде троє або четверо дітей, чесно, навіть і не мріяла. Це просто дарунок долі (усміхається), якийсь божий знак. Я взагалі лише зараз розумію, що не всі жінки готові мати багато дітей, бо це емоційно й фізично важко. Тому я з повагою ставлюся, якщо жінка каже: у мене одна дитина – і досить. Краще нехай батьки опікуються однією дитиною, бо якщо будуть без догляду четверо чи троє... Кожному своє. Мабуть, в якихось минулих життях у мене не було можливості мати дітей, а зараз я щось інше відпрацьовую (сміється). Такі думки.
– А з чоловіком у вас були розмови про велику родину, чи він казав: як бог дасть, так і буде?
Ні. У нас не було такого, що ми казали один одному: «Давай жити так, а потім у нас буде четверо дітей, чи п’ятеро, чи шестеро». Ми вже зустрілися досить дорослими людьми, з якимсь попереднім життєвим досвідом, і все розвивалося дуже плавно. Перша дитина, потім спонтанно і швидко друга дитина. Ми хотіли другу дитину, та, можливо, не так скоро. А Михайлик просто увірвався вихором. Ще й року не було Соломії, як я дізналася, що знову вагітна. У Соломії й Михайла трохи більше ніж півтора року різниці. Для мене це було дуже несподівано. Проте ми були щасливі, бо так цікаво: їх двоє. Рішення мати третю дитину було свідомим, а ідея про четверту народилася з ініціативи Михайла: він дуже хотів брата. Казав: «Мамо, двоє дівчат, а мені так кортить мати брата, я так хочу бути старшим!» У нього взагалі тема «чому я не старший?» звучала дуже довго. Напевно, десь років до чотирьох це питання він ставив найчастіше.
– Питав: «Чому Соломія перша?»
Так. «Чому Соломія перша, а не я?» І я була змушена… Ну, навіть не змушена, я просто не знаю, яку кількість – сотню чи тисячу разів – я розповідала сину про те, що «…ти в мене перший хлопець, а Соломія в мене перша дівчинка». І це, напевно, з психологічної точки зору теж було достатньо важливо, тому що я читала, коли завагітніла третьою дитиною, що середнім дітям найскладніше. Це «ефект бутерброда»: він і не найстарший, і не найменший, і начебто не туди й не сюди, їм дуже важко психологічно. Тому в сім’ї я розділила, що в мене є старша дівчинка Соломія, є старший хлопець Михайлик і найменша «солодюська», як ми її називаємо (усміхається), Мирославка, тобто щоб усе було порівну. І тут він каже: «Я хочу брата. Дуже. Дівчата мене не беруть у свою компанію, дівчата там ще щось…»
Потім приєднався чоловік. Чесно скажу, мені було дуже страшно, бо я тільки відчула полегшення від того, що діти підросли, більш-менш спати почали, я змогла якось адаптувати власний графік, ледь-ледь встигала, щоб усім приділити час. І тут вони мене всі активно просять про четверту дитину. І я розумію: «Боже мій, це зараз усе знову зламається, усе буде знову не так, і як мені знайти на всіх цієї уваги…» Для мене це було основне питання. Я дуже переживаю, що не зможу приділити уваги всім порівну. Проте навіть вагітність вже показує, що старша дитина стає більш самостійною, їй іноді навіть хочеться побути на самоті. Напевно, все дуже логічно і плавно розвивається: я буду зосереджена на трьох менших, а Соломія вже буде отримувати індивідуальну увагу як старша дитина. Тому зараз стає якось спокійніше. А тоді я переживала, вагалася, сто разів у них питала: «А ви впевнені?» Наприклад, вони б’ються між собою, кого буде вкладати мама. Я кажу: «Ну, ви ж мене просите ще братика чи сестричку, а це означає, що моя увага буде ще більше поділена». – «Ми готові!» – «Ну, тоді не сваріться. Якщо ви готові, що мами буде з вами менше, тоді не сваріться».
– А як ви повідомили чоловіку, дітям новину? Це була якась святкова вечеря?
У нас була дуже красива історія з чоловіком (усміхається). Звичайно, я повідомила, як тільки дізналася, бо була безмежно щаслива. На жаль, його тоді не було вдома, але емоції настільки переповнювали мене, що я не змогла чекати, поки він повернеться. Це був Великдень, 8 квітня, і я йому зателефонувала, привітала зі святом. Він тоді біг марафон у Роттердамі. Андрій був дуже щасливий, каже: «У мене усмішка не сходила з обличчя увесь день» (усміхається).
Це бажана дитина, ми дуже її хотіли, і як це іноді буває – не виходить ось так завагітніти одразу. Ми майже рік чекали, поки це трапиться.
Дітям ми довго не казали, чекали десь до 12 – 13-го тижня. Вирішили зробити їм такий сюрприз: влаштували фотосесію, під час якої показали відео першого УЗД, де видно, що це вже дитинка. Вони були настільки вражені! Менші сиділи й не розуміли, що відбувається, а старша почала від радості кричати: «Це дитинка! Буде братик чи сестричка!» І на оцих позитивних емоціях ми й зробили потім гарну фотосесію. Нам хотілося, щоб цей момент запам’ятався.
Я знала, що батьки Андрія будуть переживати: «Як же ти будеш встигати? Як же ви будете справлятися?» Та Андрій був щасливий. А я розуміла: коли любиш чоловіка, як можеш йому відмовити? І коли бачиш його піднесений настрій від тих емоцій, що він знову буде молодим татом, це надихає! Надихає мене як жінку, як маму. І я скажу, що цю вагітність він був найтурботливішим, найуважнішим за попередні рази. Вважаю, він теж доріс, дозрів, і як це часто буває: з роками ми розуміємо, що все дуже швидко минає, тому починаємо цінувати навіть ті труднощі, які в нас є. Бо коли це у 20 років трапляється – ти не розумієш, коли другий раз – ну, так… А от коли ти розумієш, що, може, більше цього й не буде ніколи, ти цінуєш це по-особливому.
– Валя, розкажіть про свого чоловіка. Який він?
Андрій – сильний, емоційний, яскравий. Проте зі мною він трішки інший, ніж його знає решта. Можливо, тому що ми багато разом прожили й змінювалися під впливом одне одного. Зараз для мене Андрій, в принципі, людина номер один. Я бачу, наскільки він став уважним до дітей. Він усвідомив багато якихось помилок, пов’язаних із ними, й тепер як ніколи багато часу присвячує дітям. Чоловік отримує шалене задоволення від прогулянок із ними, розуміє цінність того, що потрібно відвести їх на тренування і подивитися це тренування. Він усвідомлює, що моменти, коли ти вкладаєш дитину спати, залишаються у пам’яті малечі на все життя, він зараз розуміє, наскільки дівчаткам важливі обійми тата. Такого раніше не було. Не було, на жаль, і з першою дитиною, хоча зараз це вже доросла дівчинка, періодично було зі старшим сином (в Андрія двоє дітей від попередніх стосунків. – Прим. ред.). Він тоді ще був дуже молодий і далекий від батьківських обов’язків. І лише зараз, коли чоловік розуміє цінність оцих моментів, він їм віддається.
Якщо відкинути час, наприклад, п’ять років тому попросити Андрія вкласти дітей спати, для нього це було важко. Йому треба було щось почитати в телефоні, або ще щось, а коли дитя не хоче спати, його це могло трохи дратувати. Зараз все інакше. Він із задоволенням, скажімо, миє Мирославі волосся, розчісує її, обіймає, вкладає до ліжка, зранку вони прокидаються… Він навчився отримувати насолоду від таких моментів. Це все відбувалося дуже поступово. І якби не моє терпіння, моя сильна любов до сім’ї, чоловіка, цього б, напевно, не було. Дуже багато жінок накопичують в собі моменти непорозумінь, образ, не розмовляють, не пробачають чоловіку, і живуть далі з цим, починають сваритися. Такі моменти треба обговорювати. Розуміти: яким би чутливим й уважним не був чоловік, це все одно істота з іншої планети (усміхається). От Андрій вже переживає шосту вагітність, та йому все одно невтямки, як це. Він дивиться і каже: «Я бачу, що тобі дуже важко, от зараз уже останній місяць, але мені складно уявити твій стан. З чим це можна порівняти?» Я відповідаю: «Ну, тут така суміш різних почуттів, що важко тобі все передати». Я йому намагаюся пояснити на прикладі знайомих для нього почуттів: втома після марафонів чи змагань, емоційна втома після, не знаю, сварок із дітьми... Та чоловік все одно не може пропустити це через себе.
– А ви на себе все звалили – дім, дітей, роботу чи щось віддаєте чоловікові?
Ні, ну, як я можу звалити все на себе? Це сім’я.
– Ну, може, ви така супержінка, яка впорається з усім сама.
Ні. Яка б завгодно не була жінка, але тягти все на собі – як можна? Це ненормально. Тоді чоловік буде відчувати себе не в цій системі, йому буде нецікаво. У нас немає чіткого поділу обов’язків. Ми, слава богу, зараз живемо у тому стані, коли є момент взаємодопомоги й підтримки один одного. Чоловік дуже органічний і, напевно, тому, що немає чітких оцих правил, ми постійно на зв’язку. Наприклад, Андрій бачить, що мені треба закінчити щось на кухні – він вкладає дітей, якщо мені треба в чомусь іншому допомоги – береться за те, а я йду з малими гуляти.
– Тобто йому не треба нагадувати кілька разів, як деяким чоловікам, щоб він щось зробив?
Як у будь-якого чоловіка, у нього багато емоцій. От ситуація минулих вихідних. Ми запланували, що зранку в мене ефір, він прокидається, заво-зить дітей, куди потрібно: Мирославу – на УЗД, потім на відкритий урок із гімнастики, старшу Соломію – на олімпіаду з математики. Я казала це кілька разів. І коли я після ефіру приїжджаю до клініки, щоб піти з Мирославою на УЗД, з’ясовую, що Андрій забув про це й одразу повіз малу на відкритий урок. Ну, так трапилось. Звичайно, перша емоція: «Як, я ж кілька разів казала?!» А він відповідає: «Я вперше про це чую». Він не почув. Так і в нас, жінок, буває: щось вилетіло і ми забули. Я розумію, він зараз сердиться не через те, що не почув, а через те, що не виправдав довіри, десь щось пропустив. І він, звичайно, як чоловік нападає типу «Ти мені не казала». Коли ж я починаю монотонно відмотувати події, він розуміє, що так, я про це казала, просто він на емоціях, десь його троє дітей зранку відволікли якимись своїми дрібними сварками, і він забув. Я для себе зробила висновок: такі важливі моменти треба писати на папері. У цей момент для мене як для жінки було важливо не акцентувати увагу на проблемі, не створювати якийсь інцидент, сварку, а відпустити ситуацію і наступного разу просто написати записку. І я тепер іноді так роблю. Якщо є якісь важливі моменти: перевірити рюкзак, зібрати форму, відвезти сина в одне місце, а доньку – в інше, краще написати це, навіть не в смс, а на папері, аби було перед очима. Бо в Андрія є власні справи, є бізнес, якісь ідеї в голові, він людина суперемоційна, й може просто щось вилітати. А я намагаюся такі маленькі «грішки» пропускати. У мене теж таке буває. Ми ж усі живі люди.
– А найчастіше за що ви ображаєтеся на чоловіка?
Він може не стримати емоції. Наприклад, нагримати на дітей. Я знаю гострі кути, які треба оминати з дітьми, він їх ще не всі знає. От вчора була ситуація: чоловік розмовляв зі старшою донькою і так їй сказав, що це її зачепило. Він каже: «Я не розумію, чому вона так реагує». А я пояснюю: «Тому що для Соломії болісно, коли її критикують при комусь або, не дай боже, кривляють». Ці два моменти для неї дуже важливі, і якщо вона це бачить, особливо від рідних людей, почуває себе дуже погано. Я раджу: «Просто наступного разу так не роби». А він дивується: «Не розумію, чому вона на мене так реагує? Я що, неправду сказав?» – «Правду, але треба було сказати іншими словами». – «То що, я буду кожен раз слова підбирати?» – «Так, бо я з тобою розмовляю, також слова підбираю, адже можна сказати тобі отак, а можна й інакше» (усміхається). Це все досвід, такі моменти ще виникатимуть, бо діти ростуть, Соломія переходить у підлітковий вік, а це вже зовсім інше спілкування.
– А ви самі: без нянь, без бабусь?
У нас була няня перший рік, коли я народила Михайла. Я тоді не встигала все з двома дітьми: у них був дуже різний режим. Андрій сказав, що треба брати няню, бо я сама на себе не схожа. Але через рік я від неї відмовилася: мені не подобалося, як розвивалася наша сім’я, адже не бачила участі Андрія в розвитку дітей. У своїх мріях я уявляла, як ми вкладаємо дітей разом, гуляємо з ними, ми мали бути з дітьми завжди поряд. А складалося інакше: «Нехай няня вкладе, а ми з тобою удвох посидимо». Мені незручно, я не хочу, бо не відчуваю ані емоції дитини, ані її настрою. Та й дитина не дуже хоче, їй хочеться побути тут, з нами. Я вважаю, що з появою дітей не треба лягати спати об одинадцятій ночі, треба так перебудувати графік, щоб усі лягали спати до десятої – це буде нормально і для батьків, і для малюків. А так ми лягаємо з чоловіком об одинадцятій, няня вклала дітей о дев’ятій, дитина зранку о шостій прокидається, і мені як мамі треба вставати. Ну, дисонанс. І я тоді плавно прибрала няню. Подумала, що я все одно не працюю, хочу більше розуміти дітей і хочу змінити щось в родині, саме в стосунках «тато–діти». І тоді почався поступовий процес, коли я просила Андрія, дуже делікатно, десь мені допомогти. Не одразу, без претензій, дуже-дуже м’яко.
Батьки чоловіка також багато допомагають, але останнім часом намагаюсь менше про щось просити, потрібно враховувати їхній вік. Бо діти в нас дуже активні й шумні.
– Ви читали якусь літературу з виховання дітей, чи це власний досвід?
Література – це класно, книжки треба читати, та нічого кращого за власний досвід немає. Ні до чоловіків, ні до дітей немає інструкцій, вони всі різні. І поки не наб’єш десять ґуль, поки не наважишся діяти на власний розсуд, нічому не навчишся. Тут треба діяти як сліпі – методом дотику. Пішло добре, безболісно для обох сторін, значить я дію правильно (усміхається).
Звичайно, літературу читаю, якісь статті, звертаю увагу на чужий досвід, але своя сім’я – це власний досвід. Не можна жити за чиїмось досвідом чи за якоюсь схемою, ти все одно робиш симбіоз.
– Все ж таки у вас є з Андрієм час на двох?
Ми можемо в обід зустрітися, можемо разом чай десь у місті попити. Зараз діти тренуються недалеко від дому і їх може забрати дідусь. Вони вже дорослі, й дідусеві нескладно, ба більше: вони можуть самі побути вдома, навіть самі лягти спати. А ми з чоловіком – повечеряти удвох десь у місті. Іноді Андрій після ефіру мені каже: «Я зараз до тебе приїду», і ми можемо разом поснідати. Діти стали старші, буває, як-от зараз, коли всі троє в таборі на канікулах, то ми взагалі залишаємося удвох.
Я Андрію часто кажу: «Ти знаєш, вони так швидко ростуть, що ми скоро сумуватимемо за цим часом, коли вони отак шумлять, кричать і не дають нам з тобою слова один до одного вставити». (Усміхається) Зараз ми їм потрібні, а потім вони шукатимуть оцієї самоти.
Коли я з Андрієм пішла в гори, на Ельбрус, зробила для себе важливий висновок. Я зрозуміла, що для дітей це була травма, бо нас не було поряд майже два тижні. Діти дуже переживали, менша навіть думала, що ми кудись зникли, вона не розуміла чому. Мирослава собі вигадала якусь жахливу історію. І хоча їй всі розповідали, що ми повернемося, що тато пішов з мамою в гори, вона казала: «Я думала, що втратила вас назавжди. Ти можеш мене більше ніколи не полишати?» Я не могла уявити, що дитина, яка залишилася з бабусею і з дідусем, буде все одно переживати такі емоції! Вона боялася. А потім довгий період боялася, що загубиться. А ще діти почали між собою більше сваритися. Їхні емоції й ця знервованість, вона, мабуть, досягла якогось максимуму, і вони почали, знаєте, як струмом битися один об одного. Усе через розхитані нерви, бо немає мами з татом поряд. І для себе я вирішила: поки я потрібна дітям, ось так кудись зникати, через якісь свої примхи, не буду. Мине десять років, і вони будуть чекати, коли ж мама з татом кудись поїдуть на тиждень (усміхається). Зараз у них мільйон переживань, якихось проблем у школі, в садочку, якихось непорозумінь, і їх потрібно вирішувати, а ми маємо допомогти.
Я дуже відчуваю залежність менших дітей від мене. Наприклад, Мирославі потрібна моя підтримка навіть перед тренуванням. Якщо мене немає, тренування проходить гірше. Коли ж я поряд, а вона на емоціях, я можу її правильно налаштувати, і все йде набагато краще.
– Розкажіть про кожного з дітей, які вони?
Вони дуже різні, і не можу сказати, що хтось лідер, а хтось – ні. Вони постійно борються, хто перший, і це вказує мені на те, що кожен має сильну натуру. Ми припинили будь-які змагання в сім’ї, щоб не створювати між ними конкуренції, аби в майбутньому вони були підтримкою один одному, аби не воювали один з одним. Я кажу: «Ви можете воювати з усім світом, боротися за щось, але всередині маєте бути один одному підтримкою».
Соломія дуже сильна й розумна. Вона для мене (усміхається) завжди була якоюсь дорослою, попри те, скільки їй було, – три, чотири рочки. В неї аналітичний склад розуму, вона може гратися з цифрами, постійно щось рахує. Тому мені зараз було цікаво віддати її на додаткові заняття з математики, подивитися, що з цього буде. Донька дуже болісно переживала програші, і на перших змаганнях з тенісу ми постійно це обговорювали. Вона якщо щось робить, їй неодмінно треба одразу перемогти. А так в житті не буває.
Михайло – артистичний, мегаартистичний, з гарними спортивними даними, що особливо тішить тата. Якщо він бачить, що на нього не звертають увагу, буде робити якусь шкоду, аби тільки привернути її до себе. Навіть коли він грає в теніс чи футбол, йому потрібна ось ця емоційна підзарядка глядача. Ну і, звісно, він дуже схожий на Андрія. Можливо, в нього моя душа і серце, та все інше – чоловікове. І він людина, яка не визнає правил, а діє лише так, як він хоче (усміхається).
Мирослава надзвичайно ніжна дівчинка – уособлення жіночності, вона вміє своєю любов’ю просто «розчинити» сильного тата. Той розчиняється в донечці як цукор у чаї. Вона робить його дуже-дуже м’яким, навіть інколи я кажу чоловікові: «Не ведися на її маніпуляції. Вона дуже маленька, але вона як жінка вміє тобою крутити, як хоче» (усміхається). І донечка теж залежить від уваги й публіки. Вона дуже любить гімнастику, балет, мріє про сцену і нагороди.
– А на кого чекаєте зараз?
На хлопчика. Все як і бажали. Мені хотілося, щоб була гармонія, син замовляв брата, і воно так і склалося.
Фото: Андрей Корень
